Найкращий уряд у Центрально-Східній Європі за останні кільканадцять років створив Мікуляш Дзурінда.

Такі оцінки прем’єр-міністрові Словаччини дають експерти Світового банку, а також чимало незалежних економістів. Проте вже цього місяця, після парламентських виборів, Дзурінда може поступитися своїм опонентам – словацьким популістам Мечіару та Фіцо.

Мікуляш Дзурінда очолив доволі нестабільну коаліцію демократичних сил, якій пророкували коротке життя. Ці протилежні політичні сили (християнські демократи, ліберали, партія угорської меншини та помірковані соціалісти) об’єдналися лише через існування спільного ворога, Владіміра Мечіара. Ситуація була майже ідентичною до нещодавньої в Україні (Мечіар – це, образно кажучи, “словацький Янукович”). Прем’єр як компромісна фігура видавався позбавленим харизми технократом без шансів на тривалу кар’єру. Попри це, він посідає посаду прем’єра вже впродовж восьми років, що для Центрально-Східної Європи є рекордом. Чинником, який консолідував опозиційні сили, стала економіка (на відміну від Польщі, де політичні сили, котрі конфліктують, об’єднує зовнішня політика). А Дзурінда виявився наполегливим реформатором – він не зійшов з обраного шляху, всупереч політичним кризам, які інколи траплялися навіть щомісяця. Уряд Дзурінди не раз був позбавлений парламентської більшості, зростало невдоволення реформами (особливо серед численної ромської меншини, яка два роки тому вчинила бунт), а Мечіар уже готувався до великого повернення 2002 року. Не вдалося.

Уряд Дзурінди розпочав своє правління 1998 року. За Мечіара економіка нібито зростала, але насправді це було так само, як з “економічним дивом” Януковича та Лукашенки. Антиринкові методи, “креативний облік”, корупція та темні інтереси в кучмівському стилі поставили країну за крок до катастрофи. Політологи припускають, що Владімір Мечіар усвідомлював це й саме тому віддав владу після програних виборів, хоча його поразка не була очевидною (1998 року словацька політика нагадувала Україну зразка 2004-го). Потрібно було відразу взятися до роботи, стабілізувати ситуацію, а після того негайно провести системні реформи. А це вимагало вкрай непопулярних рішень.

Як відомо, найкращим часом для проведення болісних реформ є перше півріччя. Дзурінда так і зробив. Спершу уряд підвищив імпортні мита, опісля девальвував крону. Це створило зручні умови для експортерів і наповнило бюджет, але ціни на продукти харчування, алкоголь, цигарки та транспорт значно зросли. Уряд підвищив акцизний збір на тютюнові та спиртні вироби, а водночас із 40% до 29% знизив податок на прибуток підприємств. Розпочалася інтенсивна приватизація за участю іноземного капіталу, який почав довіряти словацькій економіці. Експансивна фіскальна політика доби мечіаризму (завдяки якій досягнули короткотермінового високого зростання ВВП) закінчилася. Влада значно обмежила державні видатки, що, звісно, не сподобалося виборцям і спричинило “охолодження” економіки (передбачене й необхідне для довготермінового швидкого розвитку). Це все дало змогу значно зменшити дефіцит бюджету, який за Мечіара сягнув небезпечних розмірів.

Як не дивно, словаки скаржилися на уряд, через який знизився стандарт життя, але у виборах 2002 року знову обрали реформаторську команду. Всупереч очікуванням, партії популістів: Рух заради демократичної Словаччини (Гнутє за демократичне Словенско) Владіміра Мечіара та “Напрямок” (“Смер”) Роберта Фіцо – програли вибори, а урядова коаліція збільшила перевагу в парламенті. Перший термін Дзурінда присвятив наведенню ладу після епохи “мечіаризму”, натомість на другий припали відважні системні реформи.

Саме їх схвалюють тепер економісти всього світу. З 1 січня 2004 р. було спрощено податкову систему, запровадили єдину 19-відсоткову ставку податку на прибуток для фізичних та юридичних осіб і ПДВ – замість

21 іншого податку. Розпочали радикальну реформу системи охорони здоров’я та пенсійного забезпечення. Однак найбільш суперечливою стала нова система соціального захисту. Відтоді обдурювати державу було значно важче. Хто не може знайти працю, той отримує щедру фінансову підтримку, але... на тренінги, зміну місця проживання тощо. Влада дала словакам вудку замість риби, і це багатьом не сподобалося.

Що цікаво, саме словацькі реформи є об’єктом заздрості підприємців та економістів із Польщі, яку Україні ставлять за зразок для наслідування. Не приховують захоплення Словаччиною політики найбільшої польської опозиційної партії – Громадянської Платформи. Важко повірити, що ще десять років тому було точно навпаки.

Адже впродовж 1996-1997 рр. було очевидним, що Словаччина не має шансів потрапити до НАТО та Європейської Унії. Впевнені в собі поляки вже розпочали планувати ущільнення свого карпатського кордону, який мав нагадувати український. Словаччину зарахували до табору країн, в яких трансформація не вдалася (разом з Україною, Румунією, Білоруссю й іншими), через авторитаризм, який запровадив “суперсловак”, “батько нації” Владімір Мечіар. Прем’єра-деспота ставили в один ряд із Лукашенкою та Мілошевічем. І було за що. Корупція, тиск на ЗМІ, відплив інвесторів, приватизація “в українському стилі”, темні інтереси з Росією – процес творення передумов диктатури пішов. Практично останньої миті правоцентристській опозиції вдалося його спинити. Коли наближалися вибори 1998 року, атмосфера дивовижно нагадувала те, що було 2004-го в Україні. Надія, але й страх – адже перемога поділеної опозиції не була очевидною, а ще менш очевидним – те, що в разі програшу Мечіар віддасть владу.

Тоді “суперсловак” програв і чесно відійшов. Однак усі рейтинги вказують, що втомлені від реформ словаки на парламентських виборах

17 червня скажуть “ні” команді Дзурінди. Новий уряд мали б створити Фіцо та Мечіар. Проте, хоча це означатиме кінець “економічного дива”, позиції Словаччини як економічного лідера Центральної Європи не похитнуться.

Якуб Лоґінов

Львівська газета № 105 (912) Четвер, 15 червня, 2006 року

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/06/15/15969/