В ажіотажі довкола незаконного визнавання російської мови “регіональною” львівська громада не використовує всіх переваг, якими володіє.

Насамперед потрібно зрозуміти: Південно-Східна Україна ще довго розмовлятиме російською, а Захід – українською, і жодні рішення обласних рад не змінять цього. А ось Центр, зокрема Київ, наразі залишається двомовним і невизначеним. І це він остаточно вирішить, якою бути Україні за мовними ознаками.

Найбільш динамічні зміни відбуваються в українській столиці. Попри те, що 70% киян розмовляють у побуті російською, більшість цієї групи не проти адміністративної українізації. Особливо велике тяжіння мешканців Києва до національної мови засвідчив Майдан. В інших центральноукраїнських землях ситуація дещо інша, але про це далі.

Спробуймо уявити таку Україну 2025 року, в якій україномовними є увесь Захід і Центр разом із Києвом. У такому разі нехай собі й будуть російські радикали говорити про “регіональну мову” та спілкуватися нею на вулицях. Однак молоді донеччани та севастопольці запрагнуть вивчати національну мову, оскільки зробити кар’єру без неї стане неможливо. Ба більше: вони самостійно ходитимуть на курси ділової української мови та платитимуть за це великі гроші. Мовну проблему фактично вирішать.

Тим часом такий оптимістичний варіант не конче мусить відбутися. Бо коли кияни таки помітно українізуються, то мешканці Хмельницького чи Вінниці – ні. Характерно, що україномовних подолян щонайменше вдвічі більше, ніж російськомовних. Проте коли україномовного запитують російською, він здебільшого відповідає мовою свого співрозмовника. Самі ж російськомовні значно більш дисципліновані: коли запитати їх по-українськи, відповідають зазвичай російською. Таку ситуацію можна спостерігати не лише на Подолі, але практично в усій Україні, за винятком Галичини. І саме тут причина того, що за 55% побутової україномовності країни створюється враження, ніби національною мовою розмовляє значно менше осіб.

Очевидно, причиною такої ситуації є переконання багатьох україномовних (точніше суржикомовних) мешканців Центру в нібито “престижності” російської мови. Звідки воно береться? На мою думку, вирішальними тут є економічний чинник і поведінка Західної Європи.

Мешканці Центральної України асоціюють російську мову зовсім не із забутим кубанським селом, а з “крутими” Москвою та Пітером. А що маємо на протилежному полюсі? Львів, Івано-Франківськ, Карпати. Це добре, але чомусь малодієве. Можна висунути тезу, що українська стала б більш престижною за двох умов: якби Львів став не менш заможним і “світовим” містом, аніж Київ, або якби українська столиця стала настільки ж українізованою, як місто Лева.

Отже, захисникам національної мови варто порадити одне: менше “тусувати” на мітингах, зате взятися нарешті перетворювати Львів на “другу Прагу”. Це, зрештою, не є неможливим: якщо усунути бар’єри в розвитку туризму та не відлякувати іноземних інвесторів, галицька столиця справді може наздогнати Київ (звичайно, не відразу). А на заможних і впливових зважають більше.

Та є ще один, не менш важливий чинник. У мешканців Центральної України (та й не лише в них) поняття престижу асоціюється із країнами Європейської Унії. Образно кажучи, що скаже “Європа” – це треба “мавпувати”. Тим часом варто визнати, що наші західні сусіди, насамперед польські “друзі”, в мовному питанні віддають цілковиту перевагу донецьким радикалам. Польська державна залізниця наводить назви українських міст у розкладі руху винятково в російському перекладі (Lvov, Kiev, Rovno, Rava-Russkaja). Економічна академія в Познані вимагає від студентів, які виїжджають навчатися за обміном до Києва, добре знати російську мову. Про українську не йдеться, хоча саме цією мовою навчають у київському КНТЕУ познанських студентів. На в’їзді до Польщі українців вітають таблиці з написом “Добро пожаловать в Европейский Союз”. Дедалі більше молодих поляків вивчають у школі та на приватних курсах “престижну” та “міжнародну” російську мову, оскільки “торгівля зі Сходом – дуже перспективна”. Нічого, що кажучи “Схід”, вони мають на увазі насамперед Україну, зокрема Західну, та Київ.

Однак найбільшим русифікатором є європейський неурядовий бізнес, себто сектор НУО. Майже всі “громадські діячі”, які за європейські гранти реалізують проекти в Україні, знають або вивчають не українську, а російську мову. Так буває, навіть якщо вони співпрацюють лише із Львівською та Волинською областями. Нічого, що західним слов’янам значно легше вивчити українську мову: в Польщі, Чехії та Словаччині навіть немає де це зробити.

Адже й сама офіційна Україна “не зауважує” такого поняття: “українська мова як іноземна” (за винятком курсів і підручників для російськомовних). Відсутній державний іспит і сертифікат з української як іноземної. Українська дипломатія не дбає про те, щоб іноземці, які хочуть навчатися, працювати або бодай реалізувати європейські проекти в Україні, могли вивчити державну мову України. Отже, не слід дивуватися, коли донецькі радикали або російські шовіністи повторюють, що “єдиною мовою міжнародного спілкування в країнах СНД є російська”. Самі ж українці дають Росії такий аргумент.

Якуб Лоґінов – публіцист, мешкає у Ґданську та Львові

Львівська газета № 97 (904), П'ятниця, 02 червня, 2006 року

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/06/02/15662/