fot. Львівська газета

Український міністр закордонних справ Борис Тарасюк поділяє думку Джорджа Буша про особливу роль Словаччини як позитивного прикладу для України та Західних Балкан.

Американський президент висловив її під час торішнього візиту в Братиславу.

Словацькі експерти також переконані, що саме їхня держава, а не Польща чи Угорщина, може бути для України своєрідним орієнтиром. Адже трансформацію в Польщі, Чехії, Угорщині та балтійських країнах почали відразу після скинення комунізму, натомість у Словаччині замість ринкових змін постав авторитарний режим “суперсловака” Владіміра Мечіара, який мав багато спільного із системою Кравчука-Кучми.

Свобода й реформи прийшли в Словаччину лише 1998 року – ця дата в історії країни є приблизно тим, чим 2004 рік для України. І хоча ця карпатська держава відставала від сусідів на п’ять-дев’ять років і не змогла вступити до НАТО в першій хвилі розширення (1999 рік), її вдалося швидко наздогнати Польщу, ба навіть випередити її. Нині у Словаччині докорінно реформовано практично всі сфери життя, крім системи освіти.

Словаччина Мечіара була аутсайдером за кількістю іноземних інвестицій, оскільки “суперсловак” хотів будь-що створити вітчизняних капіталістів. Не вдалося – у місцевих підприємців не вистачало грошей. Натомість після ринкових реформ Дзурінди-Міклоша держава стала найбільшим виробником автомобілів (у перерахунку на душу населення) у світі, приваблює інвесторів із високотехнологічних галузей, як-от електроніка, біотехнологія, телекомунікація, інформатика.

Словаччина повернулася на стежку реформ лише на рік раніше, ніж Румунія та Болгарія. Політичних перешкод не бракувало, оскільки реформаторську коаліцію формували протилежні за програмами партії, а самі реформи викликали суспільне невдоволення. Особливі складнощі створювали посткомуністи, й лише після виборів 2002 року можна було створити коаліцію без їхньої участі. Ціною реформ стало значне подорожчання комунальних послуг та основних продуктів, близько 15-відсоткове безробіття, розшарування на заможний Захід-Центр і бідні Кошицький і Пряшівський краї. Попри те, Братислава уникнула проблем, з якими зіштовхнулися Румунія, Сербія чи Македонія, і стала зразковим прикладом того, що починати реформи ніколи не пізно.

До геополітичних успіхів Братислави належить, безперечно, приєднання до Європейського економічного простору та Європейської Унії вже 2004 року. Варто нагадати: Словаччину Мечіара виключили з першої групи держав, з якими Брюссель почав переговори. У 1996-1999 роках вважали, що перше розширення Унії зачепить лише шість країн: Польщу, Чехію, Угорщину, Естонію, Словенію та Кіпр. Усі інші мали очікувати ще впродовж декількох років. Словаччина починала переговори водночас із Румунією та Болгарією, але, на відміну від них, несподівано наздогнала, а 2002 року навіть випередила лідерів. І саме цей досвід може бути цінним уроком для таких держав, як Україна чи Молдова, вважають політики в Братиславі.

Ця справа не обмежується деклараціями. Борис Тарасюк є дуже частим гостем у словацькій столиці. Характерно, що про процвітаючі україно-словацькі стосунки не говорять стільки, скільки про відносини з Польщею. Причому найбільше значення нині мають мало знані ЗМІ міжурядові консультації. Вони здебільшого неформальні, буденні, тому не викликають такого резонансу, як зустрічі Ющенка з Качиньскі. Однак ці зустрічі, безперечно, дієвіші, ніж ритуальні заходи з польсько-українського примирення.

Адже під час польсько-українських контактів доводиться розв’язувати складні історичні суперечки, не завжди залишається час на розмову про конкретну співпрацю, прикладом чого є невирішена кордонна проблема. До того ж, коли Польща допомагає Україні, чимало українських екстремалів мають сумніви у безкорисливості таких дій (мовляв, поляки хочуть колонізувати Галичину). Натомість Словаччина – це нова держава, в неї ніколи не було серйозних конфліктів з Україною. Тож замість помпезних суто піарних заходів на міжвідомчому рівні відбувається копітка праця, яка допомагає Україні вирішити складні питання трансформації. Уряди Тимошенко та Єханурова були налаштовані прищеплювати словацький досвід на український ґрунт і дійсно робили це. Оскільки справа суто технічна і не політизована, для ефективного засвоєння словацького досвіду немає перешкод і надалі.

Особливо цінним є використання вишеградської співпраці у форматі “чотири плюс один” (Угорщина, Словаччина, Чехія та Польща плюс Україна). Консультації в рамках В-4 є вже настільки буденним явищем, що перестали викликати зацікавлення громадськості. Стало стандартом, що коли приходить якась пропозиція від Брюсселя, чиновники середнього рівня польського, словацького, угорського та чеського МЗС спершу надсилають електронний лист до своїх вишеградських колег, щоб дізнатися, чи можливе витворення спільної позиції. Це відбувається без участі перших осіб, а вирішальну роль відіграють особисті контакти чиновників. Такі міжурядові консультації відбуваються практично щодня і стосуються навіть дрібних справ. Отже, з ініціативи Варшави та Братислави в цей формат центральноєвропейської співпраці 2005 року було включено й Україну.

Варто також зазначити: в той час, коли не всі вишеградські дипломати бажають посиленої співпраці із Західними Балканами, пріоритети для України не викликають жодних заперечень.

Якуб Лоґінов – кореспондент “Газети” у Ґданську

Львівська газета № 91 (899), П'ятниця, 26 травня, 2006 року

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/05/26/15551/