Словаків налічують близько 4,5 мільйона. Лише Перша світова війна принесла цьому гірському народові субститут державної незалежності в постаті “єдиної чехословацької нації”.

Справжню незалежність словаки отримали приблизно в той час, що й українці, – 1993 року. Проте хоча в минулому українців і словаків можна знайти чимало спільних елементів, доля повелася з нашими народами по-різному.

Словаччина, як і Україна, здобула незалежність без війни, користуючись зручним історичним моментом. Коли ЧСР позбулася совєцької зверхності й обрала демократичний шлях розвитку, хутко стало зрозуміло, що між двома союзними республіками панують значні відмінності: здебільшого селянська, католицька Словаччина, а поруч – індустріалізована протестантсько-світська Чехія. Ідея “мирного розлучення” переважила.

Саме в цьому мирному розлученні слід шукати значну частину причин, чому Словаччина не пішла українським шляхом, чому там не сталося занепаду економіки, “кучмізму” й інших лих. Ворожі настрої в стосунках із сусідами не сприяють реформуванню економіки та побудові демократичної держави. Замість вирішення конкретних економічних проблем, увага значної частини українського суспільства досі поглинута питаннями ідентичності, зокрема в мовній і релігійній сферах. Україна змушена захищатися від агресивного російського тиску, з іншого боку, багатьом українським громадянам забракло волі відмежуватися від совєцького минулого.

Тим часом у незалежній Словаччині ці протистояння відсутні. Хоча чеську розуміють усі й вона мало чим відрізняється від словацької, національна мова поширена не менш ніж у Польщі чи Румунії. Не існує поняття “чеськомовний словак”, “чеськомовна словацька” книжка, преса, кіно. Для 4,5 мільйона словаків творять окремі мовні версії комп’ютерних програм, перекладають романи, фільми тощо. Тому вони не сприймають чехів як ворогів, зате дружно співпрацюють із ними. Можливо, власне в цьому причина того, що словаки не потрапили в становище, з якого вийти можна лише завдяки революції.

А така загроза була. На хвилі національного піднесення прем’єрське крісло в Братиславі посів “суперсловак” Мечіар, батько незалежності. Дуже швидко його влада набрала рис авторитаризму. У той час Словаччина випала з елітної групи держав, перших у черзі до НАТО й ЄУ. Жоден західний політик не бажав зустрічатися з Мечіаром, словацька влада здійснювала темні оборудки з Росією, Мілошевічем, іншими режимами.

Попри придушення незалежних ЗМІ, бандитське викрадення спецслужбами сина президента Міхала Ковача, інші негаразди, Мечіар мав доволі велику підтримку, якою завдячував популістській риториці та шовіністичним гаслам. Адже утримати владу найлегше тоді, коли консолідуєш суспільство проти ворога, бодай уявного, або провокуєш внутрішні конфлікти. Мечіар це й робив – “ворогом” виступали Угорщина та численна мадярська діаспора з півдня країни. Однак насправді загроза була радше надумана. Можна припустити, що якби мовна ситуація Словаччини нагадувала українську, гнів проти чехів був би значно сильнішим, аніж проти мадярів. У такому разі Мечіар, мабуть, став би “другим Мілошевічем”. Йому пощастило – 1998 року він пішов із посади внаслідок звичайних демократичних виборів, а не революції.

Відмовившись від авторитарного режиму, словаки повернулися до сім’ї цивілізованих народів Європи. Цю подію європейці сприймали так само радісно, як згодом помаранчеву революцію, відбувся прорив у стосунках із Заходом.

Ба більше, задля перемоги над Мечіаром і цивілізаційного поступу ще недавно неприхильні одна до одної партії 1998 року створили широку коаліцію. Відтоді владна команда не раз переживала політичні кризи, але це не завадило їй проводити сміливі економічні й інші реформи, які вважають зразковими та ставлять у приклад сусідам. Наприклад Польщі. Шкода, що цього не беруть до уваги українські політики, для яких саме Польща, а не Словаччина, виступає як модельна держава.

Якуб Лоґінов

Львівська газета № 77 (884), Середа, 03 травня, 2006 року

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/05/03/14954/