Відзначаючи річницю катастрофи на ЧАЕС, майже ніхто не звернув уваги на перипетії навколо державного підприємства “Чорнобильліс”.

На перший погляд ця справа може здаватися цілком банальною. Ось торік у грудні Міністерство надзвичайних ситуацій перейменувало державне підприємство “Чорнобильліс” на “Чорнобильська пуща”, підвищуючи таким чином рівень організації. Це мало стати нагородою за віддану працю лісників і визнання ролі, яку вони відіграють у ліквідації наслідків катастрофи. Водночас міністерство значно збільшило обсяг обов’язків “Чорнобильської пущі” та площу підконтрольних їй угідь.

Однак 12 грудня минулого року міністр Балога видав чергову постанову, яка містила, на перший погляд, зовсім не контроверсійні слова: “Заборонити з 1 січня 2006 року вивезення лісоматеріалів за межі зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відселення”. Як слушно зауважив експерт із чорнобильських питань пан Данило Кулиняк (“Урядовий кур’єр”, 2006.02.01), цим нібито правильним і несуттєвим наказом МНС практично поставило під сумнів подальше успішне функціонування однієї з найважливіших організацій, які оберігають нас від нищівного поширення радіонуклідів. Адже, за словами пана Кулиняка, підприємство проводить винятково необхідні вирубування, а отриману деревину (яка, до речі, успішно проходить жорсткий радіаційний контроль) потрібно кудись дівати. Досі цей матеріал потрапляв до шахт Донбасу, де його використовували для шахтного кріплення. А після останніх змін деревину доведеться масово привозити з Росії, що обійдеться шахтам дуже дорого. Водночас “Чорнобильська пуща” залишиться без основного джерела прибутку розміром півтора мільйона гривень щорічно (тоді як державна дотація 2005 року становила лише

362 тисячі гривень) й, попри отримання нових обов’язків, вона буде змушена скоротити штат на 200 працівників (з торішніх 521). А все через короткозорий підхід до чорнобильського питання, яке ґрунтується на неактуальних наукових теоріях.

Адже значна частина політиків не бере до уваги, що багаторічна праця українських і американських учених не пішла намарне. Завдяки цим зусиллям удалося опрацювати нову концепцію поведінки з радіаційними землями, яка передбачає перетворення зони на безпечну систему. В таку оптимістичну перспективу ще десять років тому не вірив майже ніхто, але за той час погляди експертів змінилися. Причому вирішальну роль у цьому процесі відігріватиме ліс, а разом із ним компетентні лісники.

Звісно, коли говоримо про боротьбу з наслідками Чорнобильської катастрофи, більшості спадає на думку радше нагляд за саркофагом, медична та соціальна допомога чорнобильцям. Так, це дуже важливо, а про всі непорозуміння навколо проекту нового саркофагу (у вигляді величезної арки) написали вже не одну дисертацію. Однак за 20 років, що минули від дня трагедії, час нарешті покінчити з переконаннями, ніби Чорнобиль треба лише ізолювати й боятися його – стверджують науковці. Бо природа, як не дивно, вже давно процвітає там. А разом із нею – наукові дослідження, результати яких матимуть вирішальне значення для всієї цивілізації.

Наукові дослідження

Наукове значення Чорнобиля можна прирівняти до космічних досліджень. У двох випадках об’єкт вивчення – унікальні ситуації та екстремальні умови, відтак імовірність сенсаційних і вагомих відкриттів є дуже високою. Важко знайти в Європі другий такий “досліджувальний майданчик” – ніхто ж не наважився б цілеспрямовано провести схожий експеримент. Тому відразу після відновлення незалежності до Славутича почали приїжджати науковці з усього світу, передусім зі США (Texas Tech University). Атмосфера в Україні сприяла цьому, на відміну від сусідньої Білорусі, де не хотіли про таке навіть чути.

Усупереч загальним уявленням, ці науковці  не мають справи з ландшафтом без рослинності, яким час від часу гуляють страшні мутанти. Відродження надприп’ятської природи – чи не основне диво й водночас парадокс Чорнобильської зони. За словами професора Texas Tech Uniwersity Роберта Бейкера, який із 1994 року досліджує забруднені радіацією екосистеми, загальний уплив аварії на населення диких тварин був... позитивним. Найбільша техногенна катастрофа в історії завдала поліським хижакам менше шкоди, ніж звичайна людська діяльність, сенсаційно стверджують учені.

Однак ці слова не означають, що велика радіація позитивно впливає на живі організми. Після аварії людина залишила зону – цей ефект вагоміший, аніж підвищений радіоактивний фон чи забруднення радіонуклідами. І це при тому, що київське Полісся все ж належало до найменш урбанізованих регіонів України. Правду кажучи, такого ефекту не передбачив ніхто – потрібна була найбільша техногенна трагедія в історії, щоб зрозуміти, наскільки шкідливим для природи може бути звичайна урбанізація. Ці процеси відродження екосистем, природної селекції та життя в умовах підвищеної радіації перебувають під постійним наглядом дослідників. Це дає унікальний шанс знайти відповідь на безліч питань, які турбують сучасну радіоекологію, генетику, ботаніку, молекулярну біологію та інші дисципліни. Результати досліджень дозволять опрацювати новий підхід до радіаційного захисту населення, створити нові ліки, просунутися вперед у діагностиці та лікуванні раку та хвороб, які мають генетичну причину. Скористає також техніка – і внаслідок війни чи космічних досліджень,  і в Чорнобилі екстремальні умови спричиняють технологічний прогрес.

Особливо жахливим, а водночас цінним для науки “дослідницьким майданчиком” є так званий рудий ліс. Це найбільш забруднена радіонуклідами природна місцевість у світі. А чому саме вона? 27 квітня стався другий після аварії великий викид радіонуклідів, він припав саме на той сосновий бір, що неподалік реактора. Знищення рослинності було тотальним, більшість сосен загинула. Цю місцевість назвали рудим лісом власне через особливий колір поваленої від радіації деревини. Навіть сьогодні це одне з небагатьох місць Чорнобильської зони, яке можна відвідувати лише зі спеціальним обладнанням і дуже недовго. Адже радіаційний фон у десятки разів перевищує і без того високий рівень опромінення, який фіксують поблизу саркофага чи в місті Прип’ять. Сосновий бір був природною завісою, фільтром для радіаційного вітру, й тому деревця затримали та концентрували на невеликій території вражаючу кількість радіонуклідів. За лічені дні на місці процвітаючого бору виник радіоактивний сосновий цвинтар, звалище органічної матерії. Радіонукліди з повалених, гниючих дерев мігрували до ґрунту та поверхневих вод, їх вимивали часті на цих територіях весняні повені. Ніби того було мало, неподалік саркофага та рудого лісу спорудили стихійні звалища радіоактивних відходів – в перші дні після аварії не було ні часу, ні можливостей думати про надійне захоронення матеріалу. Це додатково збільшує радіоактивний фон у цій місцевості – якщо вірити нинішним нормативам безпеки, життя тут практично неможливе.

Однак рудий ліс, попри пережитий ним апокаліпсис, таки відродився. Піонерами серед рослин були берізки – вони виявилися більш радіостійкими, ніж сосни. Та хоча зникли майже всі організми,  деякі з них таки врятувалися – слабкі, хворі, але ж живі. Відбувся природний механізм еволюції – вижили лише ті особини, які мали найкращі з погляду радіостійкості гени. Однак через декілька років рівень радіації став меншим. Частина врятованих організмів та їхніх нащадків померла від хвороб і мутацій, але інші, навпаки, протрималися. Залишилися найсильніші з сильних, які добре витримують нищівну радіацію. І саме для них відкрилися чудові можливості експансії. В цьому причина “чорнобильського парадоксу” – вражаючого процвітання природи навколо реактора.

На щастя, на ствердженні самого факту відродження природи справа не закінчилася. З 1995 року американські науковці проводять регулярні відлови ссавців у рудому лісі та досліджують вплив підвищеної радіації на функціонування екосистем. За той час згромаджено вражаючий науковий і статистичний матеріал, який дає змогу зробити суттєві для всього світу висновки.

Так, одним із найвагоміших досягнень науковців є дослідження так званої радіаційної гормези. Вчені висунули гіпотезу, що невеликі дози радіації можуть не лише бути безпечними для здоров’я, але навіть інколи мають позитивний вплив на живі організми. Йдеться про опромінення приблизно вдвічі-втричі більшої інтенсивності, ніж це допускають нинішні нормативи. Такий ефект учені зауважили на підставі багаторічного регулярного нагляду за станом здоров’я живих організмів, аналізуючи дані для кількох десятків тисяч особин.

Радіаційну гормезу пов’язують із радіолізом води, тобто розпадом молекули H2O під впливом опромінення. Цей процес відбувається в клітинах організмів. Унаслідок розпаду виникають активні форми кисню, які стимулюють життєві процеси, в тому числі мітотичний поділ клітини. Проте такий стан підвищеної активності може проходити позитивно лише в певних межах. Якщо радіація надмірно зросте, клітина перестане давати собі раду з радіолізом і контролюванням інших процесів. Це схоже на те, як різноманітні машини не можна надмірно й без упину експлуатувати, бо вони перегріються.

Спеціалісти з молекулярної біології зауважили, що організми є радіостійкішими, ніж це передбачали раніше. Завдяки дослідженням поліських хижаків вони відкрили механізми, за допомогою яких організм “ремонтує” дрібні “аварії”, спричинені радіацією. Вдалося також збагатити знання про те, як організм дає собі раду зі спожитими радіонуклідами: блокуючи їхнє всмоктування, виводячи їх із клітин, кровообігу. Цьому сприяють  деякі речовини природного походження (наприклад, метіонін, коензим Q-10, вітамін С, інші антиоксиданти). Знаючи це, можна складати професіональну антирадіаційну дієту – багату на морепродукти, соняшник і інші продукти, а також опрацьовувати відповідні фармацевтичні препарати.

Попри те, що статистика майже однозначно підтверджує “чорнобильські” гіпотези, деякі з них залишаються дуже контроверсійними. Адже якщо широкий науковий загал сприйматиме радіаційну гормезу без застережень, доведеться повністю змінити нинішній підхід до радіації, який формувався десятиріччями. Нині радіоактивність викликає однозначно негативні відчуття, а лікарі рекомендують застерігатися від її впливу якомога більше. Тим часом професор Бейкер прирівнює радіацію до дії інших стихій: води, вогню та вітру. За його словами, лихо, спричинене повенями чи пожежами, не менш нищівне, ніж наслідки опромінення, але це зовсім не означає, що ми маємо визнати воду за щось зле або не розпалювати вогнищ. Як і завжди, вирішальними є пропорції.

Чорнобиль як нова міфологія

Найбільша техногенна катастрофа в історії не могла обмежитися лише матеріальними наслідками, без впливу на культуру, менталітет, політику й навіть історію. Жертви Чорнобиля до кінця життя матимуть перед очима картинку з 26 квітня

1986 року й наступних днів. Тисячі людей постійно згадують країну свого дитинства, рідні поліські села, спокій ідавньоруського Чорнобиля, багата історія якого тепер заростає бур’яном. Не без значення є факт, що впродовж цілих віків поліщуки жили в гармонії з природою та традицією. На думку деяких істориків, саме тут слід шукати прабатьківщини слов’янства, саме у відмежованих від решти світу заплавних лісах і луках збереглася прадавня культура, дослідження якої може дати багато інформації про часи Київської Русі.

Історію ділять на окремі епохи, але здебільшого це лише орієнтаційний поділ, який можна спостерегти лише з перспективи десятиріч. Однак у випадку Полісся все інакше. Тут історія починається 26 квітня 1986 року – те, що було раніше, здається чимось несправжнім, втраченим раєм. Отже, на наших очах твориться нова міфологія. Але не тільки вона.

Чорнобиль став каталізатором історичних перемін – про це знають усі. Україна здобула незалежність на хвилі обурення радянською закритістю й чорнобильським злочином. Саме тому українські політики й дипломати від самого початку наголошували на Чорнобилі. Цього не вдалося сусідам – хоча Білоруський народний фронт консолідував націю навколо обурення Чорнобилем, що посприяло національному відродженню та проголошенню незалежності, не вистачило сили для здолання диктатури прем’єра Кєбіча.

Навколо Чорнобиля від самого початку змішували Історію, Геополітику та Духовність. Чорнобильцям не треба нагадувати біблійні слова: “І прийде зірка, яку звати Полин (чорнобиль), і забере шосту частину Землі”. “Злісні безбожники з-під червоної зірки побудували електростанцію на нестабільному ґрунті, поблизу української столиці та білоруського кордону, з використанням застарілої технології”, – такі думки панують серед колишніх мешканців цих земель.

Однак через 20 років людині вдалося нейтралізувати наслідки цього лиха, що вимагало великих жертв, фінансового навантаження та наполегливої праці здібного персоналу зони. Завдяки Чорнобилю вдалося мобілізувати міжнародну спільноту, отримати від неї допомогу, залучити найкращих науковців і досягати неможливого. Однак, з іншого боку, невпинне наголошування на нищівних наслідках Чорнобиля підсилює суспільні фобії й чорнобильські міфи, що, варто додати, цілком природні й зрозумілі.

Чорнобильська перспектива

Чорнобильська зона не лише має цілком оптимістичне майбутнє, вона може навіть заробляти на себе, стверджує Володимир Холоша, експерт із чорнобильських питань. А майбутнє зони – це описані вже наукові дослідження, естремальний туризм, будівництво водної електростанції та інших промислових об’єктів. Але все лише за двох умов. По-перше, має повністю відродитися ліс, чорнобильська пуща, адже це вона врятує Україну від радіації. Водночас зусилля України та міжнародної спільноти доти не принесуть цілковитого результату, доки в сусідній Білорусі керуватиме Аляксандр Лукашенка. Бацька 2004 року майстерно вирішив чорнобильську проблему – одним указом він “скасував” радіацію. Отже, говорити немає про що – згідно з указом, на території білоруської радіаційної зони можна проживати, там розвивають сільське господарство. Світ  не цікавиться білоруським Чорнобилем. Проблема в тому, що зона – це одне ціле, яке вимагає єдиного підходу.

Тим часом підхід до Чорнобиля змінюється поступово, а критерієм відліку часу є природний радіоактивний розпад. Переломним моментом був 2002 рік – тоді головний міжнародний ментор чорнобильської справи – ООН – представив доповідь, у якій закликав уряди України та Білорусі до нового погляду на забруднені землі. Про це у квітні 2002 року повідомила “Чорнобильська газета”. “У доповіді наголошено, що світова громадськість потроху втрачає інтерес до надання фінансової допомоги постраждалим регіонам. Тому більшу увагу слід приділяти їх економічному розвитку, сказав Кальман Мишей, офіційний представник Програми розвитку ООН”. Газета цитує також слова адміністратора Програми розвитку ООН Марка Малоха Брауна, який вважає, що зона в змозі навіть заробити на себе. “Минув той час, коли Чорнобиль розглядали як кризову зону, тепер треба починати допомагати їй, щоб вона сама допомогла собі”, – пише він.

Надійним джерелом заробітку має бути розвиток екстремального туризму, яким особливо цікавляться заможні іноземці з Заходу. Проте можливих варіантів економічного використання зони дуже багато: від побудови гідроенергостанції на річці Прип’ять і вітряків на велетенській споруді “Чорнобиль-2”, через пропозиції розвитку лісово-дерев’яної промисловості, виробництва біогазу, перероблення брухту чи використання транзитного розташування зони, аж до бджільництва та насінництва. В “чорнобильській” науковій пресі можна зустріти дуже багато схожих концепцій, а їхні автори пропонують цікаві, унікальні в світових масштабах інженерні рішення. Якщо застосувати ці складні витвори людської винахідливості, справді можна виробляти в більшій частині зони практично все, уникаючи впливу радіації. Однак варто зауважити: більшість цих концепцій мають велику пізнавальну вартість і можуть посприяти технічному прогресу, проте з економічної точки зору вони недоцільні. Виробництво в зоні майже завжди буде дорожчим, аніж поза нею.

Є ще інший, соціальний бік цієї справи. Адже мешканцям постраждалих від радіації земель треба створити можливості працевлаштування – зрештою, цей обов’язок посередньо випливає з української Конституції. Враховуючи наявність у Славутичі та в інших населених пунктах великої кількості безробітних, але високоосвічених спеціалістів, розгляд деяких проектів заслуговує на увагу. Особливо тих, які спираються на використання вже наявних засобів і потенційного попиту, зокрема, на витворену в цьому регіоні електроенергію. Адже прогнози говорять про зростаючий дефіцит електроенергії в Центральній і Північній Україні, а також у білоруському Поліссі. Великі й усе ще справні гідротехнічні споруди, високі військові об’єкти, на яких можна встановити вітряні генератори, вільна площа під евентуальні сонячні енергостанції – здається, саме це стане чорнобильською перспективою. Не можна також не звернути уваги на велику кількість біомаси – дерева і торфу, яку можна спалювати в замкненому обігу, отримуючи енергію. З подібних причин лунають пропозиції, щоб ці землі засіяти ріпаком і виробляти з нього біопаливо (однак тут треба забезпечити вилучення радіонуклідів із продукту), а також біогаз. Чимало авторів звертають увагу на наявність невикористаних просторів, усе одно забруднених і відселених, куди можна перевезти з інших регіонів України всяку “брудну” продукцію. Наприклад, перетворення або захоронення небезпечних відходів чи просто переробка звичайного сміття. Проте ці пропозиції дуже контроверсійні, адже кумуляція різного виду джерела екологічної небезпеки в одному місці, неподалік Києва, Чернігова та Гомеля, навряд чи доцільна.

Наразі ще рано розробляти технічно-економічні обґрунтування більшості проектів. Адже важко думати про економічне використання чорнобильських земель за ситуації, коли саркофаг далі залишається “екологічною бомбою”. Експерти б’ють на сполох: об’єкт “Укриття” руйнується. Споруджений без попереднього ґрунтовного обміркування, в екстремальних умовах, може служити лише як тимчасовий засіб захисту. Гарантія на об’єкт “Укриття” вже закінчилася і, згідно з попередніми домовленостями, вже сьогодні над саркофагом повинна стояти нова захисна конструкція у вигляді величезної арки “Укриття-2”. Проект вартістю 168 мільйонів доларів (це одна з версій, що її висловлює прес-служба зони, справжньої вартості не знає ніхто) мали затвердити ще 2004 року, але... як завжди, коли йдеться про великі гроші, з’являється спокуса їхнього незаконного використання. Уряд Віктора Януковича, очевидно, намагався проголосити пропагандовий успіх, приховуючи недоліки арки й критичні зауваження стосовно проекту. Тим часом експерти звертали увагу на те, що пропонована конструкція зовсім не вирішує головної проблеми, себто виведення з четвертого енергоблоку ядерного палива (джерела небезпеки) й надійного його захоронення. Проблема в тому, що нинішня технологія взагалі не дозволяє провести цей складний процес. Навіщо тоді витрачати гроші, які Україні доведеться сплачувати впродовж 50 років, коли все одно нічого не досягнемо – риторично запитували скептики. Багато спеціалістів радить зачекати, створити проект, який дозволить демонтувати саркофаг і вивести радіоактивний матеріал у майбутньому, коли наука й техніка достатньо розвинуться. Лунають пропозиції вибору альтернативних, дешевших концепцій, наприклад додаткового забетонування саркофага. Наразі цих питань ще не вирішено. Щоправда, нещодавно почали укріплювати зруйновані стіни “Укриття”, однак це лише тимчасові заходи.

Проте на саркофагу справа не закінчується. Для перетворення чорнобильських земель на безпечну систему потрібно також надійно захоронити весь радіоактивний матеріал, який буквально валяється навколо ЧАЕС. Разом із міжнародною спільнотою реалізують такі проекти, як Сховище відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-2), Завод із переробки рідких радіоактивних відходів (ЗПРРВ), Промисловий комплекс із поводження з твердими радіоактивними відходами (ПКПТРВ). Окрім того, треба було створити інфраструктуру, яка уможливить нормальне функціонування цих та інших об’єктів (котельні, дороги, склади, адміністративні будинки). МНС приділяє велику увагу також укріпленню берегів поліських річок та іншим діям, мета яких – запобігти міграції радіонуклідів до басейну Дніпра. Адже поки вони там, у ґрунті зони, великої трагедії немає. Якщо їх не вимиватимуть весняні повені, а підвищена радіація стане невід’ємним компонентом поліської екосистеми – тоді, образно кажучи, природа сама триматиме радіонукліди всередині зони.

Якщо цей процес надалі відбуватиметься, то тільки завдяки лісу. Дерева – це найкращі радіопротектори. Вони стабілізують ґрунт, запобігають його ерозії й вимиванню. Ліс регулює також природний обіг води, не допускає до надмірних коливань, зменшує ймовірність повені. Не можна забувати й про класичні функції лісів, не пов’язані з радіацією, а також про те, що для Полісся це природна екосистема. Саме тому таке велике значення має підприємство “Чорнобильська пуща”. За словами експертів, доцільно збільшити площу лісу в зоні з нинішніх 50% до 70% й створити на цих територіях радіаційний природний заповідник, на зразок Білоруського. Зелені легені України в місці найжахливішої екологічної катастрофи у світі – це не лише можливе, а необхідне.

Якуб Лоґінов

Львівська газета № 73 (880), Четвер, 20 квітня, 2006 року

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/04/20/14784/